Історія нашого
кохання
Осінній холодний вечір. Дитинство далеко позаду.
А доросле життя почалося отут, на підвіконні студентського гуртожитку. Лише тут
краще їй мріється, лише тут вона сумує за рідною домівкою, батьками,
друзями…..і лише тут вона ближча до них усіх. Вона трохи жалкує, що залишила
усе, і вирішила стати самостійною. Якось дивно про все це думати. Тай
можливість така випадає нечасто…
Дощ пробирав до самих
кісточок. Краплі обпікали гірше розпеченого заліза. Він плівся повільно і
безцільно. Ось воно доросле, самостійне життя – так бракує затишку. Добрести б
швидше до свого найулюбленішого місця. Там затишно, самотньо…
Вона хоче бути
потрібною, але не вирішила ще
кому. Вона бажає знайти когось, з ким можна було б про все і не соромлячись.
Вона мріє про НЬОГО!
Він ще не вирішив, але точно відчув, що хоче. Він
піклуватиметься, дбатиме і буде захищати. Йому конче бракує ЇЇ.
А осінь тихо набирала оберти. Вона пройшла усіма фібрами
людських душ. Поселила там самотність, розпач, нудьгу, ба навіть змусила тонко
відчувати свої бажання. А дощ тихо крапотів, помішуючи ЇХНІ мрії воєдино.
Вона часто забивалася в кінець коридору, на своє улюблене
місце, на підвіконня, тікаючи від шумних компаній, зацікавлених душ і
копирсалася в своїй, шукала істину, любувалася самотністю.
Листя тихо шелестіло,
Опадало і тремтіло.
Все сльозилось навкруги,
Птахи у вирій клекотіли.
Ключем повз НИХ вони летіли.
І їхні погляди зустрілись,
І стрепенулася душа:
Ось те, чого вона хотіла!
В час, коли соціальні мережі тріщать від сайтів
знайомств, а друзів ти береш на рахунок сотень, спілкуєшся вільно на будь-які
теми, обговорюєш ситуації, а все твоє життя як на долоні – відкрите у статусах
і замітках, під пильним оком усіх і всюди, ти раптом розумієш, що ВІН такий
само одинокий як і ти!
Вона сиділа його відображенням у вікні. Така ж
самостійна, глибоко думаюча, пронизлива і дивилася прямо у душу.
Боже, ми з ним кожного дня зустрічались у коридорі,
посміхались один одному, декілька разів навіть сиділи однією компанією і
жодного разу не звернули увагу один на одного.
Вони чекали вечора, аби зустрітися знову, на тому ж
місці. І знову дивилися на своє відображення один в одному. Це продовжувалося
не так довго. Несила було терпіти більше самотність….
Сьогодні їхня пара дивує, створює ілюзію загадковості, і
як усе незвідане викликає у всіх зацікавлення. Невже так буває у наш час, що
можна просто гуляти вдвох, говорити про все на світі, мовчати про найголовніше.
Стільки розваг навкруги, якими сучасна молодь огортає себе немов цукерочку. Тай
спілкуватися трохи звикли по-іншому. Це зараз немодно просто розмовляти, а тут
ВОНИ – сучасні, однолітки більшості в ліцеї, активні, але такі старомодні.
Так цікаво знати, про що вони говорять чи мовчать!!!
Ти мій подарунок долі!
Я без тебе як в неволі.
Подивлюсь у твої очі,
Говорила б усі дні й ночі,
Ночі довгі та красиві,
Очі твої сиві-сиві.
Він ніколи не зізнавався у своїх почуттях, але беріг ці щирі слова для неї.
Твої очі немов океан
Губи твої, як ніжний тюльпан
В очах твоїх би потопав
Губи твої цілував би і цілував.
Якось
Він: - Я склав ці вірші ще задовго до зустрічі з тобою,
але я знав, що читатиму їх лише тобі!
Вона: - Свої рядки я прочитала з-поміж хмарин в осінньому
небі. Зараз мені здається, що я бачила твоє обличчя у ясних зорях і їм все
розповідала!
Він: - Я знаю про тебе все…Я читав у променях сонця…
Вона: - Ми зустрілися набагато раніше. Десь у Космосі
наші думки поєдналися і передавалися один одному.
Він (посміхаючись): - Виходить у нас своя соцмережа?
Вона (підморгуючи): - Виходить, що так!
Більшість казок закінчується однаково: «...вони
одружилися, жили довго і щасливо». Але наша казка лише починається і про її
закінчення ми ще й не думали. Ось вирішили відкрити вам часточку своєї душі і
розповісти, про що мріємо, думаємо, говоримо, як зустрічаємося і покидаємо,
сумуємо і інколи чинимо негідні дії.
Але все ж таки залишаємося РОМАНТИКАМИ з чистими
помислами і щирими почуттями. Ми – молодь 21 століття – вміємо кохати і бути коханими.
І нехай наша професія перукар і зварювальник, лицювальник і оператор, кранівник
і секретар – ми вміємо мовчати про головне, кричати без слів, ридати без сліз, і,головне, ми знаємо вагу втраченого.
Немає коментарів:
Дописати коментар